Родина Донець-Захаржевських та с. Констянтівка Зміївського району

     Донець-Захаржевські – один із найзаможніших і знатних дворянських родів, який походить із слобожанських козаків Захаржевських та донських козаків Донців. В ХVII сторіччі цей рід переїздить із Польщі і оселяється з дозволу російського царя на Слобідській Україні. Один із його представників – Григорій Єрофейович, стає першим харківським полковником і очолював полк з 1668 по 1690 роки. Захаржевський славився не тільки своїми подвигами в боротьбі з Кримськими татарами, а й тим, що це був відомий в ті часи громадський та політичний діяч, досить успішний землевласник та меценат.

     Меньший його син, Костянтин, був спочатку Харківським (1682-1688), потім – Ізюмським полковником (1688-1692). 1689 року, царською грамотою, була дана йому в помісне володіння земля Борівських жителів Зміївського повіту, які втратили її за «воровство», та земля Борівської волості, яка на той час залишалася не зайнятою. Але Костянтина Григоровича було вбито татарами на Гороховатському шляху 1692 року. І вже жалуваною грамотою від 12 липня 1693 року, в нагороду «за багато служб діда їх Григорія і за службу і смерть батька їх Костянтина», ця земля була затверджена за його дітьми. Можливо, саме тоді село, яке знаходилося на цих землях,  отримало назву Костянтинівка [4, с. 81 ].

     Десь приблизно у 1680-х роках в с. Костянтинівка будується перший храм Різдва Пресвятої Богородиці, оскільки в ці роки поселення вже згадується, як село. А тому мусило мати свою церкву. В одному із переписів населення цього села за 1732 рік сказано «Оное село поселено тому лет с 50 и больше на купленой земле, следовательно, около 1680 года» [2, с. 229].

     Від трьох синів Григорія Єрофейовича, чоловіча лінія залишилася лише у Костянтина. Його син, Михайло – полковник Ізюмського слобідського козацького полку (1707-1730) був одружений на Варварі Данилівні, доньці Пришибського сотника Данила Даниловича Данилевського (прадіда Данилевських). А вже син Михайла Григоровича, теж Михайло, був одружений на представниці старовинного польського шляхетного роду Шидловських – Анастасії.

     У Михайла Михайловича, сумського полковника, та Анастасії Лаврентіївни було п’ять синів: Андрій, Яків, Костянтин, Петро і Василь. Старший син – Андрій (нар. 1761р.)  одружився на Катерині Дмитрівні Норовій. Андрію і дісталося в спадок від батька село Костянтинівка. 

     В кінці ХVIIIст. надвірний радник Андрій Михайлович Донець-Захаржевський на лоні мальовничої природи села Констянтинівка, серед пагорбів над красивим ставом, будує маєток, в комплекс якого входив триповерховий будинок-палац, надвірні господарські будинки. За його кошти на місці старої була побудована нова церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка була освячена вже 28 жовтня 1798 року. Архітектором нового проекту був Петро Антонович Ярославський, Харківський міський архітектор.  Біля церкви збудували велику огорожу, підперту контрфорсами. Одночасно із будівництвом архітектурного ансамблю було посаджено чудовий парк.

       У Андрія Михайловича та Катерини Дмитрівни було два сина і три дочки: Єлизавета, Анастасія, Григорій, Надія та Дмитро. Одна із дочок – Надія, вийшла заміж за багатого сумського поміщика Похвистнєва. Син, Григорій, служив у гвардії, був флігель-адьютантом. Після поранення, в 1864 році переїхав до Петербурга, де довгий час був комендантом міста.

     Другий його син, Дмитро (нар. 1784р.), мав придворний чин досить високого рангу – камергер. В 20-х роках ХІХ ст. був віце-губернатором Харкова. В 1828 році його було призначено губернатором в Єкатеринослав. Проживаючи там, Дмитро Андрійович Донець-Захаржевський одружується на графині Олені Олександрівні Самойловій. Але вже через декілька днів, з невідомих причин, шлюб було розірвано. Вдруге Дмитро Андрійович не одружувався, і все життя прожив самотньо. З посади губернатора Єкатеринославської губернії він пішов у відставку в 1831 році і оселяється, тепер вже назавжди, у Костянтинівці, яка дісталась йому у спадок від батька [5, с. 344-347].

     1839 року його стараннями у церкві Різдва Пресвятої Богородиці було зроблено деякі добудови: зі східного боку було добудовано фронтон на колонах; на дзвіниці, яка була одноярусна, додали другий ярус. Уся церква знову була поштукатурена ззовні і були виконані нові внутрішні розписи.

     При добудові самого храму був тонко продуманий його загальний ансамбль: із усіх боків  храм прикрашали колони, двоярусна дзвіниця в італійському стилі велично височіла над оточуючим ландшафтом. На другому, дерев’яному ярусі, був вмонтований великий з боєм годинник [2, с. 230-231]. У 1901 році храм ще раз було перебудовано. Добудований був другий кам’яний ярус. Але ця перебудова не зовсім відповідала проекту, схваленому Духовною Консисторією і Святим Синодом.

     Було також перероблено іконостас, виконано нові розписи у парусах та росписи кессончатого куполу із-за чого він набув зовсім нового вигляду. «…Особливо гарний в притворі кіот, пофарбований в блакитний і золотий тони, так як і головний іконостас. У кіота дуже малий п’єдестал, в ніші якого – ваза. Тут також люстра ампір – все пожертви Донців» [1, с. 63].

     У храмі Різдва Пресвятої Богородиці аж до революційних подій 1917 року зберігалися великі культурні та духовні цінності, що були конфісковані тодішньою владою, як «антибольшевистские». Ось що зарахували «строители прекрасного будущего» до  реєстру ворожих засобів агітації: «Псалтир» (московський друк, 1707 р.); срібну з позолотою семигранну лампадку вагою 39,75 золотника (золотник – 4,3 г); гробницю вагою 3 фунти 60 золотників (фунт – 409,5 г); «Євангеліє» (московський друк, 1815 р.) в срібній з позолотою оправі, прикрашену 5 фініфтяними образами та стразами; ікону Казанської Божої Матері в срібній оправі. Корону Божої Матері прикрашали 9 великих аметистів. Навколо середнього каменя були розташовані не огранені алмази, а останні 8 всипані 534  перлинами. У верхній частині корони розміщувався діамантовий хрестик зі вставленим у нього невеликим рубіном;  «Євангеліє» (московський друк, 1689 р.);  «Повчання Преподобного Єфрема Сиріна» (московський друк, 1723 р.); «Ключ разумєнія» (київський друк, 1659 р.) [2, с. 231].

     Більшість із цих коштовностей та духовних реліквій були подаровані храму саме Донець-Захаржевськими.

     Проживаючи у своєму маєтку, Донець-Захаржевського вабило лише дві речі: природничі науки та гроші. Проводячи осідлий спосіб життя, Д. А. Донець-Захаржевський досить плідно займався громадською діяльністю. Матеріальна незалежність дозволяла йому фінансувати і втілювати в життя в Змієві досить значні проекти. Так, ним було профінансовано будівництво міського громадського банку (зараз це будівля Управління Казначейства в Зміївському районі), Зміївського жіночого училища (зараз це приміщеня відділу освіти Зміївської РДА), Зміївської міської початкової школи (після її руйнування по вул. Садовій на цій території було побудовано магазин «Універсам»). Міський банк та початкова школа, після їх відкриття, повністю утримувалися за кошти мецената і вже після смерті Дмитра Андрійович ці заклади були названі в його часть. Зміївське жіноче училище фінансувалися Донець-Захаржевським частково.

     Дійсний статський радник, Почесний громадянин м. Змієва, вчений-ентомолог і меценат, член Російської Академії наук, Донець-Захаржевський все життя збирав колекцію жуків. Збирав особисто поблизу маєтку та на околицях Констянтинівки, збирав в Криму і на Кавказі. Ним покупалися та обмінювалися жуки у самих відомих російських і європейських ентомологів. У 1846 році його коллекція була признана 7-ю серед 34 колекцій жуків, відомих в Росії. А тому один вид було названо в честь нашого земляка «Carabus Zacharschewskii Motschulsky». На кінець життя колекція жуків Дмитра Андрійовича вже нараховувала 19 217 видів із 2 300 родів.

     Після смерті власника вся колекція була передана до Зоологічного кабінету Харківського імператорського університету і стала основою створення ентомологічного відділення Харківського музею природи [6].  

     Цій колекції повезло, що неможна сказати про його рідкісну колекцію історико-культурних цінностей, які були придбані господарями маєтку за багато років.

     Один із московських колекціонерів старовини, через декілька років після смерті Дмитра Андрійовича, приїхав до Костянтинівки з метою придбати рідкісні речі із його колекції. Але те, що він побачив там, ніяк не вписувалося у свідомості знавця цінностей!

     Домашні тварини та птиця: коні, свині, вівці, кури, які знаходилися в колись розкішному, а тепер занедбаному будинку-палаці, їли та пили воду із японського та китайського фарфору. Навіть біля собачої будки стояли тарілки із унікального японського сервізу. А коли на бричці, яка проїздила мимо нього, він побачив місцевого жителя, який сидів на гобелені п’ятнадцятого століття, у москвича ледь не стався серцевий напад. Так і не придбавши нічого, із великим сумом і гіркотою за втрачені цінності, повертався колекціонер до Москви.

     Із своєї Костянтинівки в останні роки свого життя Д. А. Донець-Захаржевський виїздив дуже рідко і то лише до рідної сестри – сумської поміщиці Надії Похвистнєвої та до тітки – багатої поміщиці Валківського повіту  Марії Дмитрівни Дуніної.

     Його племінник – Микола Іванович Похвистнєв, молодший син сестри Надії Андріївни, свою частину батьківського спадку віддав своєму старшому брату, який на той час був вже одружений. Похвистнєв жити звик красиво і заможно, а тому, вже в грудні 1871 року, був об’явлений, як «неспроможній боржник».  

     Вісімдесятисемирічний Дмитро Андрійович, коли дізнався про борги племінника та його невиправдані розтрати, вирішив анулювати заповіт на Похвистнєва і оформити його на нового спадкоємця маєтку – онука другої своєї сестри Єлізавєти Бібікової-Бенкендорф – Оффенберга. Останній запізнився на декілька днів. За два дні до того, як було намічено підписання заповіту, Дмитра Андрійовича знайшли мертвим у себе в ліжку в Костянтинівському маєтку [5, с. 352].  

     Слідством було встановлено, що Дмитра Андрійовича задушили його лакей та лакей Похвистнєва. На початку слідства обоє зізналися, що діяли по вказівці Миколи Івановича, але вже на подальших допитах вони всю провину взяли на себе. І на суді вони обоє говорили, що задушили із жалості до Миколи Івановича, який вже багато років чекав на спадщину. Таким чином Похвистнєва було виправдано і мільйонні статки Донець-Захаржевського перейшли до нього.

     Подальша доля самого Похвистнєва достовірно невідома. За одними даними – він покинув Росію і виїхав за кордон лікуватися де і помер. За іншими – із мільйонами Захаржевського покинув Росію і не помер за кордоном, а під чужим прізвищем переїхав до Америки і там проживав довго і заможно. Була що одна версія – нібито Похвистнєва, вже після чуток після його смерть, бачили в Петербурзі у рідні свого брата [5, с. 354].

     Нерухомість та маєток Донець-Захаржевського, яке залишилось після Похвистнєва пішло «з-під молотка». Майже все майно було забрано кредиторами, перед якими в боргу був Микола Іванович, а увесь Костянтинівський маєток перейшов до графа Головкіна-Хвощинського, який зробив усе можливе і неможливе для занепаду цього чудового архітектурного ансамблю.

     Таким чином із смертю Дмитра Андрійовича закінчився і рід Донець-Захаржевських.

       З тих пір, як Костянтинівська садиба перейшла до інших рук, вона мало цікавила власників. Вже на початку ХХ століття вона мала жалюгідний вигляд.

      «…Будинок зберіг гарно лише те, що було вище, що було найменш доступнішим для людських рук: фронтони на бокових, виступаючих частинах, з прорізаними в них напівкруглими вікнами. Усе інше понівечене до невпізнання …

… Довести до такого стану будинок-палац, щоб використовувати зали під свинарню – для цього потрібно, здається, дійсно володіти всіма рисами здичавілих народів. Багато чого виправдовується й невільним вандалізмом. Тут, при достатку, поряд із будинком розміщених різних будівель, такий вандалізм не виправданий. Він повинен бути віднесений цілком на рахунок власника садиби – графа Головкіна-Хвощинського, який ніколи, здається, не заглядав до своїх угідь…» [1, с. 63-64].

      Жалюгідний вигляд мав і посаджений Донець-Захаржевськими чудовий ландшафтний парк, в якому були сотні дерев, привезених із багатьох куточків Росії. Дерева почали безжалісно знищувати на господарські потреби. На жаль, із великої кількості дерев цього парку, на сьогодні залишилося лише декілька реліктових каштанів та багатовікова сосна.             

     Розповідаючи про Дмитра Андрійовича – останнього представника старинного слобожанського роду Донець-Захаржевських,слід розповісти про подальшу трагічну долю його поховання.

     Як розповідала мені корінна жителька с. Костянтівки (переіменоване за радянських часів), Сосницька Є. П. (1908 року народження), гроб із колишнім господарем маєтку вона бачила в підвальному приміщенні під церквою. Воно було зроблене у вигляді склепу, але досить великих розмірів і оздоблене в церковному стилі. Красивий вхід з боку дороги, мармурові східці, дерев’яні різні двері – все це нагадувало вхід до нижнього храму церкви. 

     З приходом до влади більшовиків поховання було розграбоване, гроб і небіжчика понівечено. З часом місцеві жителі розібрали на свої господарські потреби будівельні матеріали з входу до цього підвального приміщення, після чого вхід було завалено.

     В 50-і роки минулого століття місцева влада запросила військових і ті підірвали цю культову споруду. Вірогідно, що вибухівку військові заклали саме в підвальному приміщенні церкви. Як свідчила Євдокія Павлівна, вона не чула і не бачила, а проживала вона напроти церкви, щоб гроб із прахом Донець-Захаржевського кудись перенесли чи перепоховали. Тож можна стверджувати, що його військові підірвали разом із храмом.

     На території церкви, як стверджували старожили села, було декілька поховань церковнослужителів, які в різні часи були її настоятелями. Їх могили теж були розграбовані більшовиками, а потім зруйновані повністю. Тоді Сосницька Є. П. показала мені надгробний камінь, який за наказом тодішнього голови колгоспу,  місцевими жителями було перевезено і викинуто на кладовище. Кам’яний хрест, який ставився у нішу зверху каменю тоді ж було зруйновано. Камінь з тих часів майже повністю вріс в землю і знаходився в чагарниках на краю кладовища.

     Близько п’яти років назад, проїжджаючи з харківським краєзнавцем Власенко С.І. повз сільський цвинтар, було вирішено зайти поглянути на цей камінь. Коли ми його перекинули, то побачили ньому надпис. Надпис було майже повністю знищено кимось спеціально, але все ж таки вдалося прочитати головне: «Григорий Корнильев. Умер 1901г., 23 сен. В 75 лет». Верхню частину надпису не вдалося ідентифікувати, точно читалася лише остання буква «Ъ». Хто ж він, цей Корніл’єв? Чи це «генералЪ», чи «секретарЪ», чи інше?  В той же день ми з Сергієм Івановичем виставили цей могильний камінь біля дороги на цвинтар, насипали невеличку могилу і поставили букет квітів.

     І все ж – хто такий Григорій Корніл’єв? Ця загадка довгий час не давала спокою! І ось нещодавно, переглядаючи «Харківський адрес-календар на 1897 рік», було знайдено запис, який розкрив повністю загадку цього прізвища. Там було записано: «Корнильев Григорий Спиридонович, священник церкви с. Константиновки…» [ 3, с. 141].  . Згодом, про цього священника було знайдено інформацію і в «Матеріалах ХІІ Археологічного з’їзду в Харкові», де записано: «Священникъ цер. Рождества Богородицы с. Константиновки, Змиевского уезда о. Корнильев».

     Тепер вже достоіменно відомо, кого було поховано під цим могильним каменем на території церкви в Костянтівці. Залишається тепер головне – знайти саму могилу і встановити цей камінь на неї…

     А тому, це ще не остання таємниця цього села і цього палацу-маєтку Донець-Захаржевських. Отже, історикам та краєзнавцям ще є над чим працювати!

1. Лукомский Г. К. Старинные усадьбы Харьковской губернии / Г. К. Лукомский. Ч. I. Петроград: Изд-е графа Н.В. Клейнмихеля, 1917. – С. 6364.

2. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Змиевской уезд. – Харьков, 1857. – С. 135, 154–162, 178–202, 207, 218–235.

3. Харьковский адрес-календарь на 1897 год. Вип. ХХV. – Харьков. Типография губернского правления. – С. 141.

4. История города Харькова за 250лет его существования. Т. 1. – Харьков. 1993. – С. 81.

5. Башкирцева Н. Моя родословная / Н. Башкирцева.Из украинской старины. Русский архив. 1900. – С. 344-354.

6.  Кирейчук А. Г., Грамма В. Н., Вовк Д. В. История колеоптерологии в Харькове/ А. Г. Кирейчук, В. Н. Грамма, Д. В. Вовк. Харьков, 2003.

                                                                                                                         Михайло Саяний,

                                                                                директор Зміївського краєзнавчого